Доволі позитивно була сприйнята на українських і білоруських землях Флорентійська унія між Римом і Константинополем 1439 року. Одним із творців її був Київський митрополит Ісидор. Папа підніс його до гідності кардинала й призначив легатом до Польщі, Литви та Московського князівства. Флорентійська угода, однак, не була сприйнята в московській частині митрополії. У 1448 році Московська Церква остаточно відокремилася від Київської, самочинно проголосивши автокефалію, яка була визнана Константинополем лише через 141 рік (1589-го). У Речі Посполитій у XVI столітті Латинська Церква, будучи, по суті, державною релігією, отримувала особливу підтримку з боку органів влади, а вірні східного обряду нерідко зазнавали дискримінації та були обмежені в правах. Однак і західне християнство в той час пережило чи не найбільшу кризу у своїй історії, спричинену Реформацією. Протестантські ідеї з Німеччини почали стрімко поширюватися в Литві та Польщі. Київська митрополія, що залишилася під канонічною юрисдикцією Константинополя, не могла одержати належної підтримки від матірної Церкви, яка після завоювання Візантії османами в 1453 році сама переживала тяжкі часи. Тому ієрархи митрополії почали шукати інших, більш ефективних шляхів подолання внутрішньої кризи та зовнішніх загроз. Руський єпископат наприкінці XVI століття прийняв синодальне рішення перейти під опіку та захист Римського Апостольського престолу. Так, було укладено Берестейський унійний акт 1596 року, який ознаменував відновлення сопричасної єдності Київської Церкви з Латинською.

Unia florencka między Rzymem a Konstantynopolem w 1439 roku została przyjęta dość pozytywnie na ziemiach ukraińskich i białoruskich. Jednym z jego twórców był metropolita Izydor kijowski. Papież podniósł go do rangi kardynała i mianował legatem w Polsce, na Litwie i księstwie moskiewskim.Porozumienie florenckie nie zostało jednak zaakceptowane w moskiewskiej części metropolii. W 1448 r. Kościół moskiewski ostatecznie oddzielił się od Kościoła kijowskiego, spontanicznie ogłaszając autokefalię, którą Konstantynopol uznał dopiero 141 lat później (1589).W Rzeczypospolitej Obojga Narodów w XVI w. Kościół łaciński, będący de facto religią państwową, cieszył się szczególnym wsparciem ze strony władz, a wierni obrządku wschodniego często spotykali się z dyskryminacją i byli ograniczani w swoich prawach.Chrześcijaństwo zachodnie przeżyło jednak w tym czasie niemal największy w swojej historii kryzys, wywołany reformacją. Idee protestanckie z Niemiec zaczęły szybko rozprzestrzeniać się na Litwie i w Polsce.Metropolita Kijowska pozostająca pod kanoniczną jurysdykcją Konstantynopola nie mogła uzyskać odpowiedniego wsparcia ze strony macierzystego Kościoła, który po podboju Bizancjum przez Turków w 1453 r. sam przeżywał trudne chwile.Dlatego też hierarchowie metropolii zaczęli szukać innych, skuteczniejszych sposobów przezwyciężenia wewnętrznego kryzysu i zewnętrznych zagrożeń. Pod koniec XVI w. episkopat rosyjski podjął synodalną decyzję o oddaniu się pod opiekę i opiekę Rzymskiej Stolicy Apostolskiej.W ten sposób zawarto akt unii berestiejskiej z 1596 r., który oznaczał przywrócenie ówczesnej jedności Kościoła kijowskiego z Kościołem łacińskim.